Ляльки. Політичні, отруйні.

Ну от.   Все пішло по колу знов.   Це національне ноу-хау.   Така тупа традиція обирати з поміж виродків щось таке саме ,  але трошки рожеве, або  з двома судимостями, або  те, що комусь до душі ( та ні, до фінансових інтересів)…

Так щоб з*явилось насправді  національне і гідне, цивілізоване і талановите,  то ні.  Не дотягуємо. Тому ходимо по колу.  По два рази прем*єрами, по два президентами. Не можуть люди злізти з влади. І визволити від себе Україну.   

А народ теж,  як завжди.  Все  вважає,  що це все – для нього.  Обирає собі,  кого з тих ненажер любити, а кого ненавидити. Бачить тільки два боки. Крайні. І нічого посеред. А всередині і є європейська цивілізованність і толерантність,  поєднання національних інтересів і державницького ставлення, ідея і мрія.

І доки ще ця ненажерливість буде з одного боку, доти ця наївність і народний фанатизм буде з іншого. Потрошку звалимось у середину.    Але не скоро, і що то від нас залишиться? 

 А прискорити наш поступ ?    Ні.   Не  у Європу або у усіляки абревіатури.                  У  самих себе. До самих себе.  Бо коли будемо знати хто ми, то пізнаємо чого ми варті. Тоді зможемо вимагати своєї цени.

Тоді і з*являться ті політики, котрі в змозі  віддати цю ціну за право представляти суспільство у владі   і   застосовувати владу на користь цьому суспільству.                   

А поки не лідерів нації, не державних достойників, не гідний вігляд у світі, а маємо на кого молитись.    Але це –  не Господь.     І тому такий сурогат є гріх.